Якщо хочеш ходити - треба іти

Возвращаемся к блогописанию.

Давно хотел выложить это интервью – да все как-то не получалось.

А теперь – самое оно!

На этих выходных проводил тренинг для наставников у себя в организации.

Для многих людей оказалось открытием не только то, что они что-то забыли как делать.

Самым большим открытием является то, что, несмотря на страх, – приходится иногда начинать все с нуля. И начинать приходится с себя.

Поэтому решил, что этот пост будет именно сейчас, и, в первую очередь – для них. Ну, и, для меня, конечно. Мне тоже иногда бывает страшно начинать все заново.

Именно в такие моменты – жизненные истории людей, которые смогли устоять, упасть и подняться, и продолжать идти – работают намного лучше любых техник и методик.

Итак, знакомьтесь, Павел Ковтонюк.

http://www.facebook.com/pavlo.kovtonyuk Главный редактор журнала «PRO Менеджмент В Охороні Здоровя» http://www.facebook.com/read.pro

Однажды, обсуждая идеи для этого журнала, решили сделать обмен: я пишу Павлу статью о психологии для бизнеса (получился интересный материал о метапрограммах, как инструменте управления конфликтами) – а Павел дает интервью здесь на тему «Как подняться с колен».

И вот что у нас получилось.

Язык изложения – украинский, если будет запрос – сделаю перевод. Сохранил полностью стилистику автора. Основные идеи постарался выделить.

Ну вот.

Читайте, и не говорите, что…

А, впрочем...

Whether you think you can or you think you can't you are right.

 Хто ти? Як себе зараз позиціонуєш і відчуваєш? Чим займаєшся? 

Зараз у мене кілька основних справ. Я працюю головним редактором в журналі на тему менеджменту в охороні здоров'я. Також я викладаю менеджмент в медичній сфері в Києво-Могилянській Академії. І ще консультую медичні заклади з питань менеджменту. 

Моя професійна мета - піднімати якість нашої медицини через покращення управління в ній. Власне, всі проекти, якими я займаюся  - направлені на це. Це, я вважаю, справді Велика Ідея, яка мене дуже надихає. 

Цікаво, що, хоча далі буде йтися якраз про здоров'я і медицину, - але в професію мене привів не мій досвід із подоланням проблем із здоров'ям. Просто так склалося.

Який твій персональний досвід "підняття з колін"?

Почну з того, що на колінах я ніколи не стояв :)

9 років тому, я тоді навчався на 2 курсі, я отримав тяжку спінальну травму. Упав з висоти кількох метрів головою донизу і отримав перелом шиї. В результаті стався параліч усіх кінцівок і також деяких внутрішніх органів. Мені зробили операцію, замінивши один з міжхребцевих дисків на штучний. Після цього відновилася робота правої руки і внутрішніх органів, але потрібно було відновити роботу лівої руки і головне - знову навчитися ходити. За прогнозом лікарів, я повинен був цього досягти за 3-5 років. Спочатку, за прогнозами, я повинен був користуватися візком, потім милицями. Зрештою, на їх думку, я повинен був завжди ходити з палицею. В реальності я почав ходити за рік, тоді ж повернувся до навчання. Я ніколи не використовував ані візка, ані милиць, ані палиці. Звичайно, процес відновлення не закінчився і досі. Я маю проблеми з ходою і роботою лівої руки. Однак, це помітно все менше. Також маю проблеми з надмірною втомлюваністю. Я працюю над собою, і щороку мої результати покращуються. На сьогодні, я вважаю, живу життям повністю здорової людини, хоча часом обмеження дають про себе знати.   

 Коли і за яких обставин ти вирішив, що ти повертаєшся до здоровя?

Пам'ятаю, що навіть в лікарні, будучи повністю нерухомим, я чітко знав, що ніколи не буду інвалідом. В перший день, коли мене привезли до лікарні, я чітко усвідомив все що сталося, всю складність проблеми.

І почав повертатися до здоров'я в той же день. Бо часу - не було.

Знав, що я буду здоровим, точніше, що я є таким, лише маю тимчасову задачу вийти з проблемного стану. Я завжди був (і є) здоровою людиною для себе, хоча для інших можу таким не здаватися. 

 Що конкретно ти для цього робив?

Перш за все - тримав на рівні моральний дух.

Я хотів пошвидше одужати. А в тому, що одужаю - не сумнівався, на відміну від деяких моїх лікарів. Отже, старався триматися в моральному тонусі вже з перших хвилин. Мені переказували, що коли мене привезли до лікарні, в палаті я розсмішив якимось жартом лікаря, який прийшов розказати про майбутню операцію. Рухати тоді я міг тільки очима і ротом. Але почуття гумору помагало не впадати у відчай.  

Друге - робота. Не зупинятися, весь час щось робити. В лікарні я вперше почув про Валентина Дікуля, який подолав схожу тільки ще тяжчу травму хребта. Мені до нього далеко.

Але якщо хочеш ходити - треба іти.

Навіть якщо не виходить, навіть коли ти - нерухомий.

Я робив таку вправу: рухатися в думках.

Це найскладніша вправа. Коли ти думаєш що ідеш, мозок посилає імпульси в ноги і вони відновлюються. Ти зовсім не рухаєшся, але втомлюєшся від ходи. З цього я і починав.  

Третє - я не жалів себе і не давав жаліти себе. Власне, це саме собою приходить, коли думаєш, що ти - здоровий. Я завжди знав, що є люди, яким в десятки разів тяжче, ніж мені, і вони долають свої проблеми. Звідки тоді можуть бути сумніви? 

Скільки часу це зайняло?

Ходити я почав менше ніж за рік - напротивагу прогнозам медиків, які давати мені на це 3-5 років. Я відмовився від візка, милиць, навіть палиці. Намагався іти - і вийшло. Я не думаю, що тут якийсь героїзм. Просто самі медики не вимагають від пацієнтів максимуму. Вони часто пропонують їм "простий шлях". Таблетки, милиці, візок. Рідко який доктор скаже: "Іди, ти можеш!". Я це одразу зрозумів і слухав лише тих медиків, які говорили те, у що я вірив. Так, це не дуже зразкова поведінка пацієнта. Але це спрацювало! Хто тепер може мене судити?

Я час від часу консультувався у різних лікарів. Всі вони були в шоці, коли бачили мій стан і дату травми. Вони говорили, що це неможливо - так швидко відновитися, перевіряли документи: чи я чого не наплутав. Дуже цікаво було спостерігати. Просто треба ставити максимальні цілі. А лікарі (як і багато-багато людей)  - це рідко роблять. 

Хто тобі допомагав? 

В часи, коли я лежав в лікарні, і перший рік після неї, - ключовою людиною для мене був батько. От хто проявляв героїзм. Я точно знаю, що йому було тяжче ніж мені. Єдине, чого я власне боявся - то це за нього. Він дуже багато пережив в своєму житті, - і тут ще я. Але він проявив феноменальні якості. Він робив все, щоб я бачив, що все під контролем, що він розуміє мене і підтримує.

Тут дуже тонкий момент: батьки зазвичай переживають за своїх дітей, жаліють їх. Цього мені було потрібно найменше. І мій тато це зрозумів.

Від першого дня він почав разом зі мною проходити випробування. Я постійно відчував,що він поруч і що він тримається, так само, як я. Це - фантастичне відчуття взаєморозуміння. Але що у нього було на душі - навіть не уявляю.

Другою найважливішою людиною стала моя дружина Юля. Ми познайомилися через рік після моєї травми і увесь шлях далі йшли разом. Що характерно, вона проявляла до мене багато почуттів, але жалю серед них не було ні грама. Мені досі важко зрозуміти, чому вона познайомилася і залишилася зі мною. Я, м'яко кажучи, в ті часи не був схожий на принца :) Але вона була і є поруч. Я захоплююся нею через це. Без неї я б не досяг такого результату, бо вона допомагала окріпнути моїй душі, отримати впевненість, а це більш важливо, ніж фізичні вправи. Ми разом вже 8 років, і ми щасливі разом.

Який самий сильний спогад, повязаний з таким твоїм досвідом?

Це, на жаль, негативний спогад. В перші роки ходив до собезу оформляти собі групу інвалідності. Я не хотів, але батько наполягав і я тоді вірив йому, що в цьому є якийсь сенс. Те, що я там бачив, відклалося в моїй пам'яті назавжди.

Я побачив там скільки навколо є людей, які не хочуть бути здоровими, які не хочуть жити.

Люди, які сиділи в тих чергах, виглядали здоровими (точно здоровішими за мене), але кожен з них з усіх сил намагався бути хворим.

Це був сильний удар по моєму світогляду.

За якісь жалюгідні кількасот гривень люди себе ментально руйнуть, добровільно опускають нижче плінтуса свою гідність.

Я пам'ятаю, як прийшов на комісію в гарному одязі (який зазвичай ношу коли маю гарний настрій), з посмішкою. Це був сильний контраст з тим, як виглядали люди навколо. Сірі, нещасні, хворі. Хоча, за медичними показникими, я був більше хворий, ніж 90% з них. Коли я почав розповідати лікарю на комісії, що працюю, що почуваюся краще, хоча ще маю купу проблем, вона накинулася на мене. Кричала, як я смію так говорити, чому я взагалі сюди прийшов, відмовлялася призначати групу, хоча не могла пояснити на якій медичній підставі. Я знав, що це просто тому, що я не виглядав жалюгідним.

Оце найбільше вразило: мій позитивний настрій і бажання бути здоровим викликали агресію з боку медиків. Вкладається це в голову? Ні.

Дивно, що люди, які хочуть жити і працювати, не дивлячись на всі свої труднощі, повинні утримувати тих, хто живе заради цих труднощів.

Є купа людей, для яких їхнє нещастя - це їх професія, спосіб заробітку. Люди свідомо обирають такий спосіб життя - прибіднятися. Вони хочуть бути нещасними. Це жахливо.  

Який висновок зробив для себе?

Висновків два.

Перший: треба любити життя на 100%.

В складних ситуаціях ти стаєш перед вибором, якого в повсякденні не буває: ти повинен чітко відповісти: ти або на 100% хочеш жити, або не хочеш жити взагалі. Це моторошне відчуття.

Але тільки сказавши "так" ти отримуєш шанс вирватися.

Тому зараз я не переношу, коли бачу, що люди не дорожать своїм життям. Іноді чую якість гнилі роздуми що життя нічого не варте і т.д. Мене це бісить! 

Другий висновок я формулюю так: "Здоров'я - в розумі, а не в тілі".

Скільки ж я побачив "інвалідів духу" із здоровим тілом! Колись одна колега сказала таку фразу: "Пенсіонер - це поняття ментальне, а не вікове". Сто відсотків. Доказ цьому те, що найжахливіший досвід за весь цей час я пережив не в лікарні, не коли долав свої проблеми, - а саме в собезі, цьому розсаднику морального занепаду і паразитичного існування.

Як би ти цей висновок екстраполював на життя звичайної людини? На бізнес?

Мені говорили, що те, що в мене вийшло - це завдяки силі волі. Це правда.

Але сила волі - це не те, що ми зазвичай думаємо.

Ми уявляємо силу волі як акт якогось неймовірного зусилля над собою. Типу сила волі означає "побороти себе".

Мій досвід показав мені, що сила волі - це зовсім інше.

Це, скажімо так, уміння чогось щиро, глибоко хотіти і стояти на цьому.

Це просто коли ти кажеш "хочу бути здоровим" і щодня щось робиш аби бути таким. Але це досягається в згоді з собою, а не в боротьбі з собою. 

Ти просто повинен обточити своє бажання, як коштовний камінь, переконатися, що ти хочеш на всі сто. І тоді можна досягти, напевно, будь чого. Твоє бажання буде тебе щодня піднімати і вести робити справи, яких би ти не робив інакше. Хочеш бути здоровим - будеш щодня щось робити для цього. А якщо не робиш - значить не дуже хочеш, значить не обточив своє бажання, значить недостатньо воно сильне. 

Коли я мав вибір ще трохи попрацювати над собою чи пошкодувати себе і пограти у хворого - вступала в дію сила волі. Це виглядало як відповідь на питання: "Чи готовий ти ще трохи своєї енергії вкласти в своє здоров'я?". Я відповідав "так" і йшов працювати. Не через наругу над собою, а тому що дуже хотів. От і весь секрет сили  волі.

І друге - мир з собою.

Треба себе дуже любити, цінувати, щоб чогось досягти.

Коли всередині вважаєш себе слабаком, дуже нещасним, думаєш, що ти посередня людина, що навряд чи чогось досягнеш - так і буде. Якщо вважаєш себе сильним, віриш в свої таланти, в можливість досягти цілі - теж так і буде. Хто ще буде вірити у вас як не ви самі?

Не буде ніякого "волшебника в голубом вертолете" який прийде і побачить ваші таланти. Людина мусить вірити в себе сама.

Що ти робиш, коли стомлюєшся? 

Працюю. Це моя проблема. Не вмію відпочивати. Відпочиваю лише коли повністю виснажений. Можливо, це щось психологічне. Типу, звик постійно воювати - і не вмію просто розслабитися і насолоджуватися життям.

Намагаюся зараз змінити це. Переконую себе, що ніхто не помре, якщо я дечого і не зроблю прямо зараз.

Вчуся планувати відпочинок так само як і роботу.

Нещодавно почав записувати в план на день обід. Дуже допомогло. Став більше встигати за день, коли в ньому є місце нормальному харчуванню. Наступний крок буде - добре організовані вихідні і відпустки. Хоча це буде завдання не з легких :) 

Як відновлюєш сили?

Що дуже допомагає, то це поїздки за кордон. Хтось збирає гроші на машину, житло, заощаджуючи на собі. Я багато витрачаю на поїздки до Європи. Там я знаходжу в першу чергу моральний відпочинок, а це дуже важливо для мене. Адже в моєму житті моральні сили - це головне. Я не можу собі дозволити не бути в моральному тонусі.

Я не маю стільки фізичного здоров'я, щоб довго витримувати ментальний занепад. Все залежить від того, скільки в мені бажання до життя і роботи, скільки віри в майбутнє. Цьому дуже добре заряджатися в Європі, там люди значно більш позитивні, ніж ми. На жаль для нас. Я люблю нашу країну, але чого в ній справді мало, то це позитиву. А мені він дуже потрібен.

Що тебе драйвить, надихає?

Зустрічі з непересічними людьми. Хтось колись вжив таку фразу як "цілісна особистість". От коли таку людину зустрінеш, то життєві сили потроюються. Ідеться не обов'язково про якихось людей відомих, знаменитих або з регаліями. Часто відбувається навпаки  - такі люди не дуже цікаві, а деякі навіть неприємні. 

Я говорю про людей, які не обов'язково мають титули, але які мають дуже чітку систему цінностей, дуже добре знають себе, що вони хочуть, у що вірять. Таких людей я зустрічав всього декілька, але моє життя щоразу змінювалося після зустрічей з ними, я сам виростав біля них, отримував масу енергії для своїх ідей, проектів просто від розмови з ними.   

Який проект хочеш здійснити, хоча ще не знаєш, як саме це зробити?

Хочу колись відкрити свій ресторанчик. Не уявляю, як його відкрити, і як ним управляти. Люблю готувати, і дуже ціную, коли смачно готують. Я дуже люблю цю частину культури в Італії або Франції, коли люди постійно обідають в ресторанах. Там недорого, там смачна і свіжа їжа з локальних продуктів. Вона дуже проста, але вишукана. Як говорив один знаменитий шеф-кухар: "Секрет французької кухні - це повага до продукту". В Україні або невимовно дорого + занадто мажорно, або дешево і несмачно. Може, я це колись зміню :)

Якщо все твоє життя підсумувати в 1 слоган чи картинку - що би це було?

Whether you think you can or you think you can't you are right.

Це сказав Генрі Форд. Не знаю як перекласти. Тут ідеться про ту ж таки силу волі. Думки справді змінюють реальність. Тільки не так як в отих різних фільмах чи книжках. Тут немає ніякої містики. Просто треба вміти щиро і голосно сказати "Я хочу". Без всяких "якщо...", "але...", "якби тільки...". В моєму житті це справді спрацювало, так що, вважаю, що маю право наводити цю цитату.